Адже мені зараз так небагато подрібно для щастя:крапельку свободи і близька людина.
Але тоді чому з відсутністю підтримки,свободи,вірних друзів,вільного часу та багатьох інших життєво-потрібних дрібниць всі умудряються мене ще не раз вдарити в спину?
І мені напевно ніколи не зрозуміти:чим же ж я усе таки гірша ніж інші?
І це не самолюбство.Просто я не розумію,чому дурним і лінивим- все,а мені все треба добиватися власними зусиллями.
І якби ж я у свої 16 могла сама обирати собі шлях,вчитися на власних помилках,а не на тих на які скерували мене мої так звані «батьки» в обличчі татка.
І чому я не маю зовсім свободи у русі та обиранні друзів,стилі одягу,зачіски(що напевне найбільше нервує),чому я не можу нічого собі купити навмання,бо залежу від людини до якої ще 2 роки тому бачила 14 років лише 3 рази в рік? Чому я маю незручно себе почувати і мріяти коли я нарешті виросту і зможу сама заробляти гроші,сама обирати одяг,обирати друзів,хлопця,обпікатися на свої власних помилках і шкодувати,бо це зробила ТИ,а не тому,що тебе це заставив хтось інший.
І от єдині вільні хвилини,які зараз бувають у мене я напевно присвячую цьому мріянню.Мріянню про свободу,про те,що може одного дня я сама буду режисером свого життя і оберу свою власну стежку в ньому,де все буде добре і тоді,можливо...я б стала щасливою...
І тоді вбиває думка про те,що я..можу не втриматися..зламатися...і вже не буду мріяти навіть про ці,такі важливі для мене речі.